20 лютого 2014 року росія почала анексію Автономної Республіки Крим. Безіменні війська в Криму стали одним із фактичних свідчень першого етапу цієї війни – символом ницості, аморальності російського режиму. Війна, що була розпочата 10 років тому триває і до сьогодні, і тільки останні 2 роки росія повномасштабним вторгненням відкрито засвідчила загарбницькі плани світу – плани агресора.
10-ліття російської спроби поглинути українську ідентичність вже вкотре і цього разу – у воєнний спосіб. Далеко не початкова спроба, втім чи не вперше – така зухвала для цивілізованого світу ХХІ століття. За що воює росія в Україні? Чому воює росія в Україні? Чи може росія не воювати в принципі? Як досягти припинення безпрецедентних жахіть посред Європейського простору у, здавалося, б такому демократичному XXI столітті?
24 лютого 2022 року відбулась катастрофа для Європи, можливо, навіть і для всього людства. Починаючи з 8 травня 1945 року Європа не знала подібних конфліктів. Усі наступні роки цей день вшановували із гаслом «Ніколи знову».
«Ніколи знову» – саме так звучить європейська модель пам’яті – мирно, безпечно та відповідально. Варто нагадати, що навіть СРСР перші роки після війни теж вирізнявся умовними відзначеннями цієї дати, адже усі розуміли ціну перемоги, живими були ветерани, які пам’ятали масові «м’ясні штурми», НКВС у тилу, коли солдати реально залишалися у «просторі смерті» – вузькій смузі між Вермахтом та НКВС. Ця смуга смерті не залишала жодної надії, а комісари могли підбадьорити солдат тільки так званими фронтовими «100 грамами». Чи могли очевидці тих подій «святкувати День перемоги» у такому вигляді як це відбувається сьогодні в росії? Тільки абсолютно аморальна людина-очевидець цих подій може святкувати цю дату. Пригадуємо, фільм «Дюнкерк» 2017 року, який показує реальні події початку Другої світової. Показово, як Сполучене королівство евакуювало свій корпус з континенту, внаслідок глибокого оточення німецькими військами. Саме ці факти надихають, коли солдати розуміють, що їх життя цінують, і зовсім жалюгідними виглядають тоді комісари, які женуть на бійню маси приречених. Це розуміла і радянська верхівка, саме тому жодних святкувань за життя фронтовиків не було у СРСР, і тільки ближче до 70-80-х років почались масові відзначення цієї дати, предметно, що її святкували уже ті, які не брали безпосередньої участі та не бачили тих жахіть. Однак, на новий рівень святкувань цю дату піднесло керівництво росії уже після розпаду СРСР. Чи мало це насторожити цивілізований світ? – Так. Мовчанку радянської системи з погляду політики пам’яті тих подій змінило гасло путінської росії – «Можемо повторити!».
24 лютого 2022 року зіткнулись два світи. Світ «Ніколи знову» та світ «Можемо повторити!». Не зрозуміло чи повністю це розуміє сьогодні світ, Європа, США. Це найбільший виклик для світу з часів Холодної війни. Світ уже давно не був таким близьким до глобальної війни й це жахає. Хоч війна сьогодні точиться в Україні, проте, путін говорить правду – він воює з НАТО, адже в його розумінні це може бути тільки першим етапом глобальної експансії. Він воює з НАТО, просто НАТО цього ще не розуміє, а коли зрозуміє може бути надто пізно.
Сьогодні в суспільстві існує дискусія стосовно часових рамок війни з росією. Існує дві точки зору – з одного боку повномасштабне вторгнення росії почалось у 2022, однак кордон України було перейдено російськими військами ще у 2014. Увесь цей час тривало відбиття «прихованої агресії», хоча, напевно, учасники АТО будуть не згодні із цим кабінетним терміном «прихована», адже кулі та снаряди були явними і жодним чином не прихованими. Цю дискусію може розв’язати тільки історія. Чи знали союзники у 1938 році, після підписання Мюнхенської угоди (змови) з Гітлером (за якою він отримав право окупувати Чехословацьку область, заселену значною кількістю німців – Судети) про те що війна уже почалась? Чи знав світ, Ліга Націй, не відредагувавши ефективно на вторгнення й окупацію Японією Корейського півострова, вторгнення в Китай у 1937 році, про те, що війна вже почалась? Гадаємо, що ні, сподівались, що їх ця доля мине. Усі були нажахані Першою світовою, і не могли собі уявити, що хтось «Може повторити!» це. Сьогодні росія це відверто артикулює, але світ слухає і не чує. Історичні події краще спостерігати на відстані років. Сьогодні нова генерація істориків вважає, що Друга світова війна почалася задовго до 1939 року, і її точкою відліку можна вважати 1937 рік. Гадаємо, що нашим нащадкам буде простіше осмислити цю війну, але уже сьогодні варто говорити, що війна почалась не у 2022. Можливо, історики майбутнього говоритимуть про те, що і 2014 не був роком початку російсько-української війни, хтозна. Адже росія воювала й у 2008 (Грузія), і в 1990-х (Придністров’я, Чечня). Можливо, це – політика збиральництва «російських земель», недарма ж путін виправдовує Гітлера, можливо, він ним надихається?
Після 24 лютого 2022 усі українці мали пройти довгий шлях в собі – від шоку до розуміння ситуації та переосмислення свого вкладу в оборону держави. Кожен українець та кожен регіон держави важливий сьогодні. На долю Галичини випало бути наразі надійним тилом для держави. Якщо в середині минулого століття боротьба за незалежність точилася тут, то сьогодні цей фронт на кордоні із росією. Яка роль Івано-Франківщини сьогодні? Це – регіон із твердими переконаннями щодо українськості у всіх її формах, ідеї незалежності та соборності України, а саме тому, це – надійний тил у цій війні – війні на полі бою та в інформаційному просторі.
Дуже сподіваємось, що партнери України сьогодні розуміють усю вагу їхньої підтримки та допомоги у відбитті російської агресії й у контексті власної безпеки. Чи застрахована Європа від подальшої агресії росії? У 1796 році Йоганн-Христіан Енгель (австрійський історик та чиновник) так окреслив той факт, що українсько-козацькі землі потрапили під владу російського царя за договором 1654 року: “…Так без помаху меча була завойована країна, що розмірами дорівнювала цілому королівству. Так на оборону росії були поставлені 60 000 осіб хоробрих піхотинців (козаків), які царській скарбниці не коштували жодного талера… Московський двір за царювання Олексія раптом почав піддаватися завойовницькій сверблячці, – яке бажане поле для козацької відваги!” Імперія, яка росте – отримує ресурси для нових завоювань, це – замкнутий цикл імперій, своєрідна “піраміда росту” імперії. Як тільки вона перестає зростати, ресурси зникають, адже реформи не проведені, економіка слабка, свобода і культура приглушені.
Чому воює росія сьогодні? Адже виглядає на те, воює вона не за щось, а для того, щоб самоствердитися як політична конструкція, не маючи у своїй основі жодного іншого твердого підґрунтя цілісності. Ми маємо вкрай мало об’єктивних свідчень про рівень запитів громадськості до політичного дизайну порядку денного північного сусіда, однак непоодинокі свідчення, які час від часу прориваються в медійну площину, суголосно декларують брак цілісності та демократичності.
Московія воює там, де сумніваються, там, де є можливість зачепитися за певну невизначеність і натомість запропонувати ілюзію визначеності, ідеологічну причетність до начебто величного минулого, у нашому варіанті – до минулого радянського. Директор Інституту соціології НАН України Євген Головаха, аналізуючи пройдений українцями шлях становлення з погляду даних національного моніторингу, пригадує, яким був шлях формування нашої ідентичності в інтерв’ю Інституту національної пам’яті: “Перше моніторингове опитування нашого інституту у квітні 1991 року показало, – розповідає професор, – що 42% вважали себе громадянами України, третина мала локальну ідентичність (мешканець свого міста, села, краю) і 13% вважали себе громадянами СРСР. Помаранчевий Майдан дав поштовх для усвідомлення себе громадянами України. Після Революції гідності вже 63% мали домінантну національно-громадянську ідентичність. А ось у грудні 2022 року уже 82% вважали себе насамперед громадянами України. Тож національно-громадянська ідентичність стала домінантною в усіх регіонах і в усіх соціальних групах – це найважливіше. Коливання в якихось відсотках залежно від перебігу подій в країні ще можуть бути, але принципових змін уже не буде», – зауважує соціолог. З кожним наступним витком української історії українці зменшували невизначеність, залишаючи для росії все менше шансів, все менше простору індиферентної ідентичності, спираючись на яку можна було пробувати реінкарнувати радянський геополітичний конструкт. Враховуючи, що зростання українськості синхронізувалося з віком, можна розуміти, чому агресор вдався до воєнного конфлікту, адже покоління, яке ностальгувало за тим конструктом в природний спосіб заміщувалося молоддю, яка переважно прагнула європейського майбутнього.